Кароліно-Бугазька територіальна громада

Журналістка й продюсерка радіо «Свобода» Віра Гирич належала до тієї когорти людей, у яких дивним чином поєднувалися аристократизм і принциповість, особливо в професійних питаннях, а також відкритість і готовність прийти на допомогу.

Вона працювали на провідних телеканалах: «Еспресо», ZIK (отому першому, до продажу корпорації Віктору Медведчуку), «1+1». І скрізь лишила по собі добру згадку. «Розумна й шляхетна», «Мудра й талановита», «Вона встигала все», «Була з родини воїна УПА, слухала «Лента за лентою», ходила до греко-католицької церкви ще тоді, коли в Києві це не було трендом», – такими спогадами про Віру Гирич діляться друзі та колеги.

Вона переймалася долею батьків, які місяць провели в окупації, тішилася звільненню Київщини, возила колег до Немішаєва і вчила, як шукати інформацію на окупованих територіях.

А ще раділа новій квартирі в будинку на Татарці, в яку недавно переїхала. 28 квітня в цю квартиру влучила російська «високоточна» ракета. Тіло Віри Гирич рятувальники знайшли під завалами вранці 29 квітня.

Росія вбиває!

Марафонець Сергій Проневич захопився бігом у 8-му класі. А в жовтні 2019 року він потрапив до «Книги рекордів України» – пробіг 42 кілометри марафону в повній військовій екіпіровці українського воїна за 4 години 36 хвилин.

Крім бігу захоплювався майструванням речей із дерева, соломи та інших природних матеріалів. Посадив сосни в кінці городу, вирощував горіхи, хотів закласти сад та зробити альтанки, щоб там відпочивали люди. «Він як схоче – зробить усе. А як не схоче – не нагнеш ні на що», – згадувала його мати Антоніна Проневич.

Коли російські окупанти підійшли до його рідного села Боромля на Сумщині, Сергій записався в Сили територіальної оборони. Зброї на всіх не було, тому допомагав тим, що проводив розвідку, скидав своїм інформацію про переміщення ворожих військ та їхнє розташування.

12 березня Сергій зник. Припускають, потрапив у засідку чи просто не сподобався окупантам, які вирішили перевірити його телефон. Тіло Сергія Проневича знайшли після звільнення Боромлі з кайданками на руках та слідами катувань. Місцеві кажуть, що весь час окупанти тримали його в пожежній частині в підвалі.

Росія вбиває!

Морський офіцер, капітан 1 рангу Євген Баль більше як 30 років служив на підводних човнах Північного та Тихоокеанського флотів. Він був письменником, журналістом, аналізував методи гібридної війни. З 2014 року вів активну патріотичну й волонтерську діяльність у Приазов'ї, зустрічався з підрозділами морських піхотинців, прикордонників та іншими захисниками Маріуполя, дарував свої роботи та бібліотечки книг українських письменників.

Нова ескалація війни та рашистська окупація застала Євгена Баля в приморському селі Мелекіне біля Маріуполя. 18 березня окупанти ввірвалися до його дому. Під час обшуку знайшли фото з українського морпіхами, членський квиток Національної спілки письменників України, книги та інші «докази фашизму».

78-річного офіцера відвезли до Мангуша, де три дні били та принижували, катували фізично й морально. Потім випустили зі словами, що вони «не воюют с ветеранами флота СССР».

Три дні перебування в рашистських катівнях виявилися фатальними для здоров’я українського офіцера й публіциста. Як повідомив його друг, журналіст Павло Кущ, 2 квітня Євген Баль помер. До 79-річчя не дожив 6 днів.

Росія вбиває!

Макс Левін був одним із тих фотожурналістів, які показували світу правду про російсько-українську війну з 2014 року. Його знімки публікували десятки провідних видань світу. Йому пощастило вийти живим з Іловайського котла та багатьох інших ризикованих ситуацій.

Він любив свою роботу, в якій намагався бути максимально чесним. А без ризику чесним бути не виходило. Був там, де вважав за потрібне. На Майдані отримав поранення під час пікетування Києво-Святошинського суду. У 2014-му був одним із тих, хто вийшов з Іловайського котла. Разом із колегою Маркіяном Лисейком заснував проєкт afterilovaisk.com, присвячений тим, хто там був, хто пройшов цю війну.

Більшість документальних проєктів Макса Левіна були пов'язані з війною в Україні. Війною, яку він хотів зупинити, показуючи світу справжнє обличчя російської агресії. «Кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну», – казав він.

13 березня Макс Левін разом з другом, військовим і фотографом Олексієм Чернишовим поїхав до Гути Межигірської, захопленої російськими військами. Вони залишили машину і пішли в бік села Мощун, де точилися бої з окупантами. Після цього зв'язок з обома зник.

Тіло Макса Левіна знайшли 1 квітня поблизу Гути Межигірської на Київщині. За словами воєнного журналіста Андрія Цаплієнка, беззбройного фотокора двома пострілами зі стрілецької зброї вбили російські військові. Доля Олексія Чернишова досі невідома.

У Макса Левіна залишилася дружина й четверо малих синів.

Росія вбиває!

26 квітня 1980 року Молодіжний театр показав прем’єрну виставу «…З весною я до тебе повернусь!» за п'єсою Олексія Казанцева в постановці головного режисера Олександра Заболотного. Одну з ролей у ній зіграла Оксана Швець.

Вона була серед перших акторів театру й до кінця лишалася вірною йому. Виходила на сцену у виставах «Дума про любов» Олександра Заболотного, «Сірано де Бержерак», «Слово о полку Ігоревім», «Репортаж», «Маленька футбольна команда», «Марат-Сад», «За двома зайцями» Віктора Шулакова, «Диктатура совісті» Леся Танюка, знімалася у фільмах та серіалах «Завтра буде завтра», «Таємниця «Святого Патрика», «Будинок з лілеями», «Повернення Мухтара».

Остання робота актриси – роль Ганни, матері Гната, у виставі Андрія Білоуса «Зачарований» за п'єсою Івана Карпенка-Карого «Безталанна». Попри стереотипи образу сварливої свекрухи її Ганна була по-своєму трагічним персонажем, бо «не відала, що творила».

10 лютого Оксана Швець святкувала день народження. А за два тижні Київ став частиною повномасштабної війни, яку розв’язала проти України Росія. 17 березня життя актриси обірвала ворожа ракета, яка зруйнувала її квартиру в Дарницькому районі столиці. Разом з Оксаною був її син Олександр, який отримав поранення.

Росія вбиває!

Про його стиль танцю говорили: академічна виразність, романтична піднесеність, психологічна глибина. Ще студентом у 1996 році Артем Дацишин отримав третю премію престижного Міжнародного конкурсу Сержа Лифаря, а через два роки – срібну медаль міжнародного конкурсу імені Рудольфа Нурієва в Будапешті.

Ним пишалася балетна трупа Національної опери України. Артем Дацишин танцював головні партії в «Лебединому озері», «Лускунчику», «Сплячій красуні» Чайковського, «Жізелі» Адана, «Баядерці» Мінкуса, «Ромео і Джульєтті» Прокоф’єва – і це завжди було неперевершено. Йому аплодували поціновувачі балету в Німеччині, Японії, Австрії, Швейцарії, Лівані, Італії, Іспанії, Франції, Канаді, США, Португалії.

Коли Росія почала масштабну агресію проти України, Дацишин лишився в Києві. 26 лютого під час одного з ракетних обстрілів столиці він отримав численні поранення. Майже три тижні лікарі боролися за життя артиста, але марно – 17 березня його серце зупинилося. Ця звістка шокувала весь балетний світ.

Його рідний Херсон досі під окупацією й бореться.

Росія вбиває!

Отець Максим Козачина служив настоятелем парафії Різдва Пресвятої Богородиці у селі Розважів Іванківського району Київської області. Був шанованою людиною, відгукувався на потреби односельців, виховував двох донечок. Коли у 2014 році почалася війна на сході країни, їздив на передову як капелан, підтримував бійців молитвою і словом.

24 лютого 2022 року московська орда прийшла і на його батьківщину – через Чорнобильську зону відчуження та Іванківський район окупанти пробивали шлях до столиці. Тисячі мирних українців на власні очі побачили весь жах «русского мира», який їм принесли «визволителі» – мародерство, розстріли, насилля.

26 лютого отець Максим повертався до родини. На блокпосту його зупинили окупанти. За свідченням очевидців, озброєні люди витягли священника з машини й розстріляли. Їх не зупинило те, що отець Максим був у рясі та з православним хрестом. Тіло лишилося лежати просто неба, оскільки вбивці не дозволяли наближатися до нього. Лише через три дні небайдужі таємно вивезли загиблого й поховали.

Максим Козачина став першою жертвою новітньої російської агресії серед православних священників. На жаль, не останньою. 11 березня у Волновасі російські окупанти вбили капелана 53-ї механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха ігумена Православної церкви України Платона Моргунова. А 5 березня на блокпосту біля Фастова на Київщині загинув протоієрей ПЦУ з села Ясногородка отець Ростислав Дударенко.

Росія вбиває!